Статистика сайту

Погода у Рівному

Пошук на сайті

Ваш профіль

Опитування

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Народився 1942 року.Спідвеєм почав займатися у 1962 році.
Перший тренер — Віктор Шило.
Бронзовий призер чемпіонату України в особистому заліку 1972 році.
Бронзовий призер І Спартакіади народів СРСР у складі збірної України 1967 року
Бронзовий призер чемпіонату СРСР у командному заліку в складі рівненської Радуги” 1966 року
Друге місце в Кубку України в командному заліку в складі “Радуги” 1974 року
У чемпіонатах СРСР виступав лише за один клуб — “Райдуга” (Рівне) — з 1963 по 1978 рік (1963, 1967, 1969, 1972 роки — вища ліга; 1968, 1973, 1978 роки — І ліга)
1963 рік. Дебют у складі “Райдуги”. У одному із заїздів сенсаційно обігнав Віктора Трофімова. Брав участь у чемпіонаті України.
1966 рік. “Райдуга” — бронзовий призер чемпіонату СРСР. Набрав 77 очок — третій показник у команді.
1967 рік. 40,5 очок.
1969 рік. 67 очок.
1970 рік. 49 очок
1971 рік. 56 очок. Найкращий результат в команді!
1972 рік. 36 очок


1964 рік — особистий чемпіонат СРСР. Фінал. Алмалик (Узбекистан)
1. Борис Самородов (Уфа) — 30 очок
...
14. Борис Горка (Рівне) — 6 очок

1965 рік — Спартакіада народів Союзу РСР. Фінал. Львів
1. Ігор Плєханов (Уфа)
...
10 Борис Горка

1964-65 роки — побував на відкритті нових треків у Чернівцях (1964 рік) та Дубровиці (Рівненська область) і Кадіївці (нині — Стаханов) Луганської області, до проводилися міжнародні зустрічі відповідно з Польщею та НДР.

1966 рік — Кубок Радянського Союзу у командному заліку. Фінал
1. “Башкирія” (Уфа)
...
4. “Райдуга” (Рівне) — Борис Горка — 4 очказ 23, набраних командою.

1967 рік — І Спартакіада народів СРСР у командному заліку.
1. РСФСР
...
3. УРСР (Леонід Дроб’язко, Віктор Трофімов, Борис Горка, Костянтин Кришталь)

1967 рік — збірна Рівненщини (Борис Горка, Борис Фідрус, Володимир Будаговський, Віра Раєвська) — чемпіон Спартакіади України з іподромних гонок

1968 рік — 1/4 фіналу. Рівне.
1. Борис Горка

1969 рік — 1/4 фіналу. Рівне.
...
2. Борис Горка

1970 рік — 1/4 фіналу. Рівне.
1. Борис Горка

1972 рік — особистий чемпіонат України. Полтава (відкриття мототреку)
1. Олег Дзядик (Червоноград)
...
3. Борис Горка (Рівне)

1974 рік — Кубок України. Командний залік. Червоноград
1. “Шахтар” (Червоноград)
2. “Райдуга” (Рівне) у складі: Володимир Рожанчук, Віктор Трофімов, Борис Горка

Борис Іванович Горка — шанована у Рівному людина. Він майстер спорту з мотоспорту, заслужений тренер України, депутат міської ради І скликання, затятий любитель голубів і голова осередку моржів “Пінгвін”, захоплюється “тихим” полюванням. І донині Борис Іванович передає свій досвід юним спортсменам, працюючи тренером у обласному спортивно-технічному клубі, а також є неперевершеним, як зараз модно казати, трек-мейстером, а простіше — готує доріжку до престижних міжнародних та клубних перегонів на стадіоні технічних видів спорту. Без цієї неординарної особистості неможливо уявити весь рівненський спідвей.
— Борисе Івановичу, пригадайте, як Ви прийшли у великий спорт?
— Народився я на Хмельниччині, любив техніку, займався мотоспортом. У далекому вже 1962 році спробувати свої сили у мотогонках на гаревій доріжці мене запросив мій перший тренер Віктор Шило. Мені пощастило зустріти прекрасних людей — начальника обласного ДТСААФ Юрія Корхова; ініціатора побудови рівненського мототрека, директора трека Григорія Сукачова; тренера команди “Райдуга” Костянтина Кришталя. Працював водієм, а у вільний час займався мотогонками по гаревій доріжці.
— Перший командний чемпіонат Союзу відбувся у 1962 році, а до цього які проводилися змагання, зокрема у Рівному?
— Тоді в Союзі мототреки вже були побудовані у Львові, в Уфі, Липецьку, Майкопі, Ленінграді, Даугавпілсі, Новосибірську, Салаваті. Та одним з найкращих вважався рівненський мототрек, тому провідні гонщики країни навчально-тренувальні збори проводили у Рівному. Через це проводилося багато товариських гонок, тож спідвейний календар був насиченим. Пригадую, сезон розпочинався такими турнірами як “Весняний приз”, “Приз Рівного”, “Приз найсильніших”, потім проводилися міжнародні турніри за участю збірних команд Польщі, Чехословаччини та, звичайно, Радянського Союзу. Також проводилися матчеві зустрічі РСФСР — Україна, Україна — Грузія, Україна — Швеція, першість Союзу у особистому заліку.
Молоді любителі спідвею, можливо, не повірять, що в ті часи проходила першість України серед областей, а також першість області з мотогонок на гаревій доріжці.
— Ваш дебют відбувся у 1963 році. А роком раніше в газеті “Советский патриот” було опубліковано відкритий лист спортсменів-гаревиків з Рівного, де, зокрема, сказано: “Після двох етапів деякі команди відмовилися від подальших стартів. Втративши великі кошти від проведення ІІІ етапу, відмовляємося від участі у IV та V етапах”. І підпис: Рівненський обласний комітет ДТСААФ.
— У 1963 році зривів командних змагань практично не було. В нашій команді “Райдуга” був старенький автомобіль ГАЗ-51, на якому водій Леонід Якубець перевозив мотоцикли та запчастини у найвіддаленіші міста країни. Спортсмени на виїзні гонки добиралися залізничним та автомобільним транспортом, крім Владивостока. Туди летіли літаком.
— На яких мотоциклах виступали рівненські гонщики?
— Всі гонщики Союзу виступали на мотоциклах марки “ЕСО” виробництва Чехословаччини, тепер відомі як “ЯВА”. Іноземці, які приїздили, виступали на англійських “Джапах”, а поляки, здебільшого, на своїх “Фісах”. Мотоцикли “ЕСО” мали потужність 50 к.с., більшу за інші марки, а також мали меншу вагу — всього 83 кілограми.
— Чим запам’яталися Вам спортивні 1964 та 1965 роки?
— У ті часи надавалася велика увага з боку держави розвиткові спорту, зокрема, технічним видам. Будувалися нові мототреки. Мене неодноразово запрошували на відкриття новобудов. Запам’яталася гонка — відкриття треку — у Кадіївці (Луганська область). Нашими суперниками були спортсмени з Німеччини. Гонка так сподобалася, що вдячні організатори запросили нас на екскурсію в шахту на глибину півтори тисячі метрів.
У Чернівцях, на березі річки Прут, відкрили мототрек, але спідвей там так і не прижився, на Буковині перевагу віддали мотокросу... Там і понині проводять етапи чемпіонату Європи та світу.
— Розкажіть, будь ласка, про спідвей у Дубровиці.
— Дійсно, команда “Райдуга” відкривала мототрек у цьому райцентрі Рівненської області. У цих змаганнях спробував свої сили місцевий гонщик Василь Користель. Пізніше у Дубровиці була створена мотобольна команда “Маяк”, він став її капітаном, увійшов до складу збірної Союзу, кілька разів виборював звання чемпіона Європи. У останні роки, наскільки мені відомо, тренував у білоруському Пінську команду “Автомобіліст”, керував місцевим мотодромом, на якому, між іншим, проходив чемпіонат Європи з мотоболу.
— Чому фінал особистого чемпіонату Союзу 1964 року проводився так далеко, в Узбекистані?
— Справа у тому, що затягнувся командний чемпіонат, який завершився аж 1 листопада. Чемпіоном стала команда “Башкирія”, у складі якої виступали Ігор Плєханов, Борис Самородов, Фарит Шайнуров, а проводити особистий чемпіонат без цих гонщиків, самі розумієте, було б не правильно. І тут якраз у нагоді став новозбудований у Алмалику трек “40 лет Октября”. Це 140 кілометрів від столиці Узбекистану — Ташкента.
— Кажуть, що місцеві жителі приїжджали подивитися спідвей на верблюдах?
— Я такого не помічав, але основними уболівальниками були “зеки”, які жили там на поселенні і які й будували цей мототрек. До речі, вони дуже палко уболівали!
У Алмалику відбулося два півфінали та фінал. У першому півфіналі, який проходив 14 та 15 листопада, я стартував разом з товаришами по команді — Віктором Трофімовим та Євгеном Міхелем. Запасним був Володимир Будаговський. За сумою двох днів змагань мені з Віктором Трофімовим вдалося вийти у фінал, який проходив ввечері 21 та вранці 22 листопада. Набравши 6 очок, я зайняв 14-е місце, а чемпіоном тоді став Борис Самородов з Уфи, “срібло” — в його одноклубника Ігоря Плєханова, а “бронзу” виборов Віктор Трофімов.
— Наступного року звання чемпіона Союзу розіграли у Львові.
— Так, тоді Спартакіаду і чемпіонат розіграли в один день у Львові. Цього разу я показав 10-й результат. Перше місце посів Ігор Плєханов (Уфа), друге — в Геннадія Куриленка, який представляв Львів, а третє — у Володимира Соколова з Салавата.
— Сезон 1966 року для рівненської “Райдуги” склався якнайкраще — вперше українська команда стала бронзовим призером чемпіонату Союзу в командному заліку, а вже у наступному залишила лігу найсильніших. Чому так сталося?
— Не дивлячись на відзнаки та нагороди за підсумками сезону-1966, наступний для “Райдуги” склався не зовсім вдало: збірники перебували на зборах, стартували за кордоном. Я теж змагався на чемпіонаті Європи в угорському Мішкольці...
— Ви згадали про відзнаки за бронзові медалі чемпіонату СРСР. Які це були відзнаки?
— У тому році ми ще посіли четверте місце у фіналі Кубку Союзу, який проходив в Уфі. За таке значне досягнення нас нагородили дипломами та цінними подарунками. Знаєте, в той час ніхто не дивився на матеріальні блага, за здобуте очко отримували 1 крб. 50 коп. (Борис Горка у тому сезоні набрав 77 очок. Порахуйте прибуток! — авт.) І хоча у 1967 році команда залишила клас “А”, для мене цей рік не був провальним: на І Спартакіаді народів СРСР у командному заліку мені разом із Віктором Трофімовим, Леонідом Дроб’язком та Костянтином Кришталем вдалося вибороти бронзові нагороди. Також разом і з Борисом Фідрусом, Володимиром Будаговським та Вірою Раєвською у складі збірної Рівненської області перемогли на Спартакіаді України з іподромних гонок в Одесі.
— Ви згадали за іподромні гонки. У яких ще трекових перегонах Ви брали участь?
— Наш тренер Костянтин Кришталь роздобув кілька мотоциклів для льодового спідвею. Ми їх довели, встановили шипи і я поїхав на особистий чемпіонат України з льодового спідвею в Суми, де в класі 500 куб см. посів 5 місце. А взагалі, серед товаришів по команді, неперевершеним був Вадим Єжомбік, якому вдалося виграти престижну гонку “Сияние Севера”. Пристойні результати показував Анатолій Раєвський.
Хотілося б відзначити, що “гаревики” взагалі непогано виступали на льоду, натомість з “льодовиків” на гарі мало хто показував якісь результати. Наприклад, семиразовий чемпіон світу з мотогонок на льоду Габдрахман Кадиров слабо виступав у гаревому спідвеї.
Що стосується інших трекових перегонів, то на початку 70-х я взяв участь у перегонах в класі машин з об’ємом двигуна 1000 куб. см., які проходили у Харкові на тамтешньому іподромі. Там я фінішував п’ятим.
— Спідвей досить травматичний вид спорту...
— Без травм у моїй спортивній кар’єрі не обійшлося. Якось на тренуванні впали з першим юніором команди, Володимиром Єжомбіком. У мене перелом ноги, а у нього — перелом обох ніг. Потім ще були переломи рук: одну зламав після падіння у матчі з командою Єревана, другу — на чемпіонаті Союзу. Запам’яталася міжнародна гонка 12 вересня 1965 року “Рівне — Австрія”. Я їхав у третьому заїзді разом з Володимиром Ульяніним проти австрійців Мейзля та Вольха. Мій партнер по команді на віражі в’їхав у мій мотоцикл, я впав і з переломом потиличної кістки був відправлений у лікарню.
— Борисе Івановичу, Вас можна назвати “грозою авторитетів” кінця 60-х у чвертьфіналах особистого чемпіонату...
— Починаючи з 1968 по 1970 роки чвертьфінал проводився у Рівному. Я добре знав особливості доріжки рідного треку і у 68-му та 70-му вигравав змагання, а у 69-му був другим.
— В українському календарі змагань на цей рік заплановано провести Кубок України в Полтаві. Чи виступали Ви на полтавському треці?
— У 1972 році в Полтаві побудували новий мототрек і відкривали його особистою гонкою чемпіонату України. Зібралося чимало уболівальників. Чемпіоном став Олег Дзядик з Червонограда, а я здобув “бронзу”. Уже три роки гонщики з Полтави стартують у чемпіонатах України і дуже хотілося б, щоб спідвей повернувся на полтавський трек, відродилася команда “Лтава”...
— Щодо Кубка України, то на початку 70-х він проводився також серед команд?
— Так і рівненська команда виступала у ньому досить успішно. Так, у 1974 році “Райдуга” у фіналі Кубка, який проходив у Червонограді, поступилася лише господарям змагань. Тоді команду представляли Володимир Рожанчук, Віктор Трофімов та я.
Окремо хотілося б сказати про Володимира Рожанчука, життя якого згодом трагічно обірвалося. Він був найбільш перспективним спортсменом із нової плеяди гонщиків. Він один-єдиний потрапив у фінал Європи, але його не пустили, бо він був з України, народився і виріс у Басовому Куті.
— Ви зараз працюєте тренером ОСТК. Розкажіть про своїх вихованців.
— Після закінчення у 1978 році спортивної кар’єри я став працювати тренером. Серед моїх вихованців такі гонщики як Василь Мурашко, Віктор Гайдим. Працюю тренером і досі. Але тоді працювати тренером було незрівнянно легше, ніж зараз. Тоді спортсмени забезпечувалися технікою, спортивною амуніцією, одягом, взуттям... Тепер такого немає.
Сьогодні у групі підготовки хлопці віком 10-14 років. Серед них є такі здібні як Станіслав Мельник, Павло Кондратюк, Віталій Лисак, Григорій Купець.
— Борисе Івановичу, розкажіть про свої захоплення...
— Моя давня пристрасть — голуби. Ще з шестирічного віку. Тримаю голуб’ятник, всього 44 голуби. Є пара павлінних, молоденькі поштарики... Коли я заходжу в голуб’ятню, птахи діють на мене заспокійливо. В день я понад дві години доглядаю за птахами: погодую, почищу голуб’ятню...
Іншим моїм хобі є моржування. Ось уже понад 30 років купаюся у Басівкутському озері цілий рік. Спочатку ходив просто стихійно, потім створили міський осередок моржів “Пінгвін”. Мене вибрали головою на громадських засадах. Нині клуб нараховує 45 членів, серед яких такі відомі у місті люди як Володимир Рабинюк, Дмитро Соколов, Неля Максимова та інші. Наймолодшій членкині — Анастасії Рабинюк — 14 років. У клубі ми часто проводимо свята, запрошуємо в гості моржів з Хмельницького, Тернополя, Житомира...
— Напередодні виборів до Верховної Ради не можна обійти стороною Вашу політичну кар’єру...
— Так, мені довелося побувати депутатом І скликання міської ради. Я працював у комісії з фізичної культури та спорту. Завжди підтримував тих людей, котрі самі займаються спортом. Важко тоді було дивитися на боротьбу за “портфелі”. Прикро, що таке відбувається і донині...
— Борисе Івановичу, розкажіть, будь ласка, про свою сім’ю...
— Разом з дружиною Таїсією, котрої вже, на жаль, немає з нами, виховали дочок — Юлію та Ганну, котрі подарували двох внучок: старшу — Олександру та молодшу

— Анастасію. Я їх дуже люблю. Життя триває...

 

                                                                                                Віктор МІХНО